1. Поняття і склад методології правознавства

Методологія юридичної науки — це: а) систе­ма підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх ви­користання при вивченні державно-правових явищ.

До складу цієї методології, зокрема, входять:

- філософсько-світоглядні підходи (матеріаліс­тичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафі­зичний, визнання чи заперечення об'єктивних со­ціальних, у тому числі державно-правових, зако­номірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

- загальнонаукові методи, тобто такі, що вико­ристовуються в усіх або у більшості наук (напри­клад, структурний, функціональний методи, сход­ження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);

- групові методи, тобто такі, котрі застосову­ються лише у певній групі наук, наприклад, тіль­ки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

- спеціальні методи, тобто такі, котрі прий­няті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояс­нення, тлумачення зібраних даних, побудови по­нять, концепцій, прогнозів і т. ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, заверше­ного державно-правового дослідження: кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути мно­жинною, плюралістичною. Проте їхня роль у на­уковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієн­тують на знаходження, відбір, накопичення ціл­ком визначених у соціально-змістовному відношен­ні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтер­претації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне.

 

2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції

Радикальні зміни, котрих зазнали в останній чверті XX ст. державно-правові явища в усьому світі, особливо у країнах Східної Європи, зумовили необхідність адекватного «реагування» на них з бо­ку правознавства у цих країнах. Приведення цієї на­уки у відповідність із соціальними реаліями потре­бує передусім її методологічного «переозброєння». Воно, вочевидь, стає можливим головним чином шляхом звільнення її від колишньої адміністратив­но-командної заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів, плюралізації використову­ваних методів дослідження. Це — необхідна перед­умова щодо об'єктивності пізнання державно-право­вих явищ, поступального розвитку юридичної на­уки, свободи наукової творчості.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільнознавстві України та й інших країн колишнь­ого Союзу РСР, яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одержавленої» методології до розмаїття методологічних за­сад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне правознавство. Демонополізація, або, так би мови­ти, роздержавлення методології,— безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження — специфічні державно-пра­вові закономірності. Вже сьогодні можна зафіксу­вати позитивні результати цієї методологічної тен­денції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класич­них» і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства — таких, як «права людини», «права нації», «правова держа­ва». Ці результати відображені і в фундаменталь­них нових законах — Конституції України та ін.

Але методологічний плюралізм не повинен пе­ретворюватись на методологічний анархізм, на ме­тодологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїд­ність». Означена ситуація (а її симптоми можна подекуди спостерігати як у правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не на­ближає, а віддаляє від положень, адекватних пред­мету пізнання, гальмує формування практично ко­рисних висновків. Запобігти таким небажаним «витратам» у ході дослідницького процесу можна, як видається, за умов дотримання принаймні та­ких трьох загальнометодологічних постулатів:

- об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослід­ження (тобто певна грань, сторона, аспект об'єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький ме­тод, визначає межі його застосовуваності, придат­ності та прийнятності. Наприклад, якщо йдеться про можливості застосування у правознавстві мате­матичних методів, то навряд чи можна не погоди­тись із твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж власне слід рахувати. На ос­таннє запитання не зможе дати відповідь будь-яка суто математична наука;

— необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об'єктивного критерію. Щоправ­да, не можна не бачити того, що у разі, коли понят­тя істинності інтерпретувати як відповідність сус­пільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин

соціальне неоднорідного суспільства, тоді доведеть­ся визнавати плюралізм істини: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групо­вих інтересів. Та чи не буде такий «плюралізм» своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам?

- неодмінним показником прийнятності, еври­стичності певного дослідницького підходу, методу є його спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивча­ються (а не до приховування, затушовування її). Такою сутністю, взагалі кажучи, є, як відомо, здатність явища задовольняти інтереси певної час­тини соціальне неоднорідного суспільства (а у дея­ких випадках — і всіх громадян держави).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідниць­кою практикою багатьох поколінь вчених. Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема, правознавчих) методів зазначені аксіоми іноді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, «хаосу». Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

1) використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх засто­совуваності, тобто абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей (у тому числі внаслідок ігнорування закономірної залежності між предме­том і методом дослідження);

2) «оприродничування» законів соціальних явищ (зокрема, космізації, фізикалізації, біологізації дос­лідницьких засад щодо права і держави), тобто «ме­ханічного» виведення закономірностей останніх без­посередньо з положень природничих наук;

3) надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихолощу вальної» абстрактизації понять про досліджувані соціальні явища (шляхом використан­ня загальнолюдських термінів без конкретно-істо­ричної сутнісної інтерпретації, розшифрування змісту понять, що такими термінами позначаються). Але те, чи мають ці поняття (скажімо, понят­тя прав людини) дійсно загально-, а не частково-людське значення, виявляється лише із їх «призем­ленням», тобто коли вони застосовуються у кон­кретних умовах місця й часу, якими власне й ви­значається соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнення» відповідних загальнолюдських тер­мінів. А воно ж, як свідчить практика, нерідко бу­ває досить неоднозначним, неодноманітним:

4) факторної «зрівнялівки», тобто прокламуван­ня рівнозначності, однаковості впливу на досліджу­ване явище численних різноманітних чинників, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й ви­падковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або підміни його більш широким (але менш змістовним) поняттям залежності;

5) методологічної «зрівнялівки», тобто прого­лошення абсолютної рівнозначності, рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості, залежності, системності (у той час, як така субординованість об'єктивно зумов­люється наявністю різних рівнів, багатоаспектністю досліджуваних явищ);

6) термінологічної мімікрії, тобто словесного «перевдягання», як-то кажуть, зміни «вивісок» до­слідницьких підходів і методів. Йдеться про випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної алергії колишні назви (справді дискредитовані спотворе­ною практикою використання позначуваних ними понять) замінюються іншими, новітніми, які, хоча й звучать надто «модерно», проте реально викорис­товуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зре­чення якого було задекларовано зовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги до­тримання наукознавчої, методологічної дисцип­ліни (безперечно, не формально уніфікованої, не «одержавленої»). Звільнення методології від адмі­ністративно-командної ідеологічної запрограмова­ності не означає її свободу від фактологічної, логічної, і врешті-решт істиннісної дисципліни,

свободу від необхідності вдаватися до такого визна­чального критерію правильності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше до­вела й доводить, що ніколи не існувало, не існує і не існуватиме методологи соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціальне орієнтовано­му, соціальне змістовному відношенні, тобто ме­тодологи, так би мовити, соціальна дистильова­ної, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є конкретним про­дуктом певних соціальних і природних умов, об­ставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповіда­ють, «слугують» результати дослідження.

Дотримання цих вимог — необхідна передумова евристичної ефективності плюралізації методології юридичної науки в сучасній Україні.